«Алла Горська» у Будинку кіно

Алла Горська та досвід опору її покоління. Вечір у будинку кіно

18 вересня 2025 року, у день 96-річчя Алли Горської, Будинок кіно був переповнений. Сходами підіймалися молодь і літні люди, ті, хто пам’ятає покоління шістдесятників особисто, і ті, хто вперше відкриває для себе їхні імена. Біля входу гостей зустрічали яблука — живий символ, що віддавна супроводжує пам’ятні вечори мисткині. Цього разу яблука, архівні світлини, квіти та повна зала створили відчуття спільного кола пам’яті, де особисті історії й мистецька спадщина зливаються у живу присутність.

Організаторами вечора виступили Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького разом із Національною спілкою кінематографістів України. Ведучою була Олена Зарецька — онука Алли Горської та Віктора Зарецького, художниця та засновниця Фонду їхнього імені. Її вступне слово задало тон вечора: поєднання особистої пам’яті й культурної відповідальності, тепла родинного звернення і суспільного наголосу.

Показ документальної стрічки

Центральною подією став показ документальної стрічки «Алла Горська» режисерки Олени Левченко, завершеної у 2001 році. Олена Зарецька зачитала спогади свого батька, Олексія Зарецького, з книги «Мисткиня у просторі тоталітаризму», де він детально описав історію створення фільму про свою матір, Аллу Горську.

«Робота над фільмом тривала довго — майже сім років, — згадував він. — За цей час режисерка працювала з кількома знаними в Україні операторами — Віталієм Зимовцем, Вадимом Іллєнком, Миколою Терещенком та Віктором Єфіменком. Кілька разів зйомки простоювали, поки тривали пошуки коштів. У цьому сприяли різні інституції — експрезидент УНР в екзилі Микола Плав’юк, Комітет з питань культури та духовності Верховної Ради України, вже колишня заступниця міністра культури Ганна Чміль, студія ім. О. Довженка та інші».

За словами Олексія Зарецького, Олена Левченко ставила перед собою завдання виняткової складності, шукаючи особливе художнє рішення. Так, інтерв’ю з Лесем Танюком відзняли на тлі робіт Алли Горської, розвішаних на покрученому іржавому паркані над Дніпровськими кручами. Для цього знімальна група вирушила на сто тридцять кілометрів у канівському напрямку — і лише випадково натрапила на потрібну локацію. У фільм увійшли й подорожі, що влаштовувала Горська з друзями Україною: руїни фортець, які нагадують, що українська культура — це не тільки «хатини під стріхами», як іронічно зауважив у кадрі Микола Плахотнюк.

Окремої експедиції вимагало інтерв’ю з Опанасом Заливахою в Івано-Франківську. У стрічці є й поетичні моменти. Наприклад, кадри з мостом, що з’являються під час розповіді шкільної подруги Алли — Ірини Левитської, яка згадує її дитинство в зруйнованому війною Києві. Цей епізод, за спогадами Олексія Зарецького, справив особливе враження на одного зі співробітників кіностудії: він зізнався, що хотів би залишити його для свого онука — аби той зміг відчути атмосферу Києва 1940–1950-х років.

Символічні збіги

І трапився символічний збіг: у фіналі звучить пісня на слова Олександра Олеся у виконанні Андрія Середи та гурту «Кому вниз». Минуло кілька років після виходу фільму, коли Олексій Зарецький відвідав Білопілля на Слобожанщині — рідне місто свого батька, Віктора Зарецького, — і побачив, що садиба, де народився Олесь (Кандиба), стоїть поруч із домом його родини. Ця несподівана близькість у просторі та часі ще раз підкреслює: у фільмі закарбовано не лише долю однієї мисткині, а й ширший історичний і мистецький контекст.

Фільм як багатоголосий портрет

Стрічка Олени Левченко — не класична біографія, а радше багатоголосий хор свідчень. У кадрі — Лесь Танюк, Опанас Заливаха, Євген Сверстюк, Людмила Семикіна, В’ячеслав Чорновіл, Володимир Прядка, Борис Плаксій. Через їхні голоси оживає Алла Горська: як художниця, як людина, як учасниця громадянського опору. Автори не прагнули створити «монумент», натомість зібрали поліфонію спогадів, де кожен учасник додає свою ноту. Монтаж будується на контрапункті: поетичне слово накладається на документальні кадри, музика від Станковича та Гронського переходить у жорстку пластику «Кому вниз». Така побудова творить ефект зіткнення — мистецтво і тиск системи, світло й темрява, свобода й задуха.

Цінність фільму — у відвертості. Аллу Горську не ідеалізують, а показують живою, енергійною, здатною на сумніви, але послідовною у найголовнішому — у вірності собі. Через це фільм, попри архівність матеріалів, звучить сучасно.

Атмосфера вечора

У залі Будинку кіно стрічку дивилися мовчки й зосереджено. Коли пролунали фінальні кадри, здавалося, що глядачі ще залишалися в тому світі, де Алла Горська разом із друзями писала листи протесту, творила мозаїки, читала заборонені тексти. Лише оплески повернули всіх у сьогодення, після чого розпочалося обговорення.

Скульпторка-шістдесятниця Аліса Забой радіє, що була серед цього кола надзвичайних людей. Під час перегляду фільму вона пригадувала їхні голоси та висловила надію, що мозаїки, що залишилися в Донецьку, колись повернуться й будуть відновлені, зберігаючи спадок мисткині.

Багатошаровість і сила фільму

Поет і заслужений діяч мистецтв України Станіслав Чернілевський відзначив виняткову художню структуру фільму: покоління шістдесятників зберегло гідність бути українцем, чесно стояти перед народом і його історією. Фільм поєднує три рівні сприйняття — монолог героїв, візуальний ряд і музичний супровід — які створюють прихований, багатошаровий рівень промовляння. Це поєднання контрапунктів дозволяє глядачу відчути глибину покоління, його моральну стійкість і неперервність культурного спадку.

Для багатьох глядачів стрічка виявилася справжнім відкриттям: у ній зафіксовані свідчення очевидців та учасників подій, переданий дух часу і цінності покоління шістдесятників. Усі погоджувалися, що фільм заслуговує на увагу і ще має бути гідно оцінений широкою аудиторією.

Живий символ

Окремим символом вечора стали яблука. Цей простий дарунок, яким у Фонді Алли Горської та Віктора Зарецького традиційно вшановують мисткиню, що любила дарувати друзям червоні плоди, став невеличким мостом між минулим і сьогоденням. Він нагадував про теплоту, дружбу та людяність, які завжди супроводжували Аллу Горську, і водночас об’єднав учасників вечора в спільному відчутті пам’яті та спадку.

Чому це важливо сьогодні

96-річчя Алли Горської припало на час, коли Україна знову веде боротьбу за право на свободу й культуру. Вечір у Будинку кіно показав, що мистецтво та ідеї шістдесятників живуть сьогодні та впливають на майбутнє.

Фільм Олени Левченко розкриває історію мисткині та досвід опору її покоління. Євген Сверстюк, один із героїв стрічки, казав про Аллу Горську та Василя Стуса: «Їхній опір зростає в міру тиску». Ця формула залишається актуальною.

Подібні фільми об’єднують навколо непохитної потреби свободи та нагадують, що мистецтво здатне надихати й зміцнювати спільноту, стаючи містком між поколіннями.

Матеріал підготовлено для журналу «Кіно-Театр», № 1, 2026 року; опубліковано з дозволу редакції з додатковими фотоматеріалами.

Олена Семенець, координаторка Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького, організаторка заходу.

Переглянути запис вечора можна на YouTube-каналі Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького

Фотогалерея