Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.— Тарас Шевченко, «Подражаніє 11 псалму»
Ці рядки вінчали величну скляну арку вітража у Київському державному університеті на початку березня 1964 року. 9 березня вранці очікували на урочисте відкриття вітража. Пригадує художниця Галина Зубченко:
«Остання ніч перед відкриттям. Ми просиділи її на риштуванні, підмальовуючи роботу. Так втомилися, та ще й якась інфекція від різних фарб втрапила на руки взялися болячками. Вранці закінчили. Засвітили світло вітраж був розрахований на підсвітку. І вітраж заспівав. Наче музика. Таке звучання як орган у церкві заграв. Ніби веселка засяяла».
Збереглися чернетки заяв художників авторів вітража стосовно цієї події. Наводимо уривки з них:
«У лютому цього року (1964 р.) на замовлення Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка була укладена угода про створення у вестибюлі головного корпусу університету вітража на відзначення 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Художній фонд УРСР роботу доручив групі художників у складі А. О. Горської, Л. М. Семикіної, П. І. Заливахи, Г. О. Зубченко. Попередньо ескізи були схвалені ректором університету і затверджені художньою радою. Оскільки ректорат поставив нам усну умову: до 9 березня зробити частину роботи на призначеному місці, ми вирішили спішно перенести роботу на скло і виконати в натурі схвалений ескіз центральної частини вітража з тим, щоб можна було перевірити задум і врахувати все при наступному виконанні оригіналу.
Господарча частина університету не мала змоги ізолювати від сторонніх частину вестибюля, де велася робота, й тому ми працювали в умовах, що не сприяли творчості. Навколо незакінченої роботи не з нашої вини почала складатись атмосфера недовір’я, а потім і скандалу. В день ювілею ректорат задрапірував виконану нами імітацію вітража і вирішив не показувати його громадськості. 18 березня в 19 год. роботу мала оглянути секція монументально-декоративного мистецтва Спілки художників. Та коли комісія зібралась для огляду, вітража вже не було. З незрозумілих міркувань ректорат університету наказав «демонтувати» ескіз вітража, що й було варварськи виконано: багато шибок було побито і пошкоджено, робота, по суті, перестала існувати… Робота була кваліфікована як «ідейно хибна». З цим ми ніяк не могли погодитись. Показати Шевченка з сестрою, що уособлює Україну, чи з алегоричною фігурою України не нове в українському радянському мистецтві і не нами придумане. Воно було вже і в живописі, і в графіці. У нас тільки новий мотив книги в піднятій руці, оскільки в тексті йдеться про «слово». Сам текст, який характеризує зміст всього життя і творчості Шевченка: «Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово», — стільки разів цитувався і розбирався, що не дає ніяких підстав в ідейній хибності.
Для того ж щоб підкреслити більш як сторічну відстань, що відділяє нас від часу, коли були сказані ці слова, ми написали їх слов’янським шрифтом. Саме це, а не те, що слова взяті із «Подражанія 11 псалму», стало основою для обвинувачення в ідейній хибності («церковність розв’язання»).
Багато розмов було про раму ескіза вітража: комусь, мовляв, вона може нагадати грати. Ну як поясним, що ми були обмежені розміром шибок скла (120×80) і семиметровою висотою арки, де встановлено вітраж: тоненькі дерев’яні перетинки не витримали б важезного скла, Важко повірити, що все це сталося в дні, коли все прогресивне людство вшановує пам’ять великого Шевченка».
Віка Нова, Богдан Катоша «На шаблях сидіти жорстко». «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті». 1996. Упорядники — Олексій Зарецький, Микола Маричевський.