В заключний день виставки «Алла Горська. Боривітер» в Українському Домі я виходила разом із останніми відвідувачами — зворушена і трохи спустошена. Зали просили звільнити — настав час закривати простір. У серці змішалися два відчуття: сум, що все скінчилося, і вдячність, що це відбулося.
Мені дуже хотілося, аби в Алли був дім. Не метафора, не символ — справжній музей з постійною експозицією, де її роботи жили б поруч із роботами Віктора Зарецького. Їхній простір. Їхня історія. Їхня присутність.
Музей Горської–Зарецького поки що залишається мрією. Але, зробивши прощальні світлини на тлі «Боривітра», що лине над простором виставки, ми разом з Оленою Зарецькою — онукою митців і очільницею Фонду їхнього імені — ніби відчули від нього поштовх до нових злетів. І справді, наступний рік став часом незабутніх знайомств, захопливих проєктів і важливих відкриттів.
Проте особливо мене зачепила одна знахідка — вона несподівано повернула до мого тексту, написаного напередодні відкриття виставки. Тоді я поділилася уявною сценою:
Я часто думаю про балкон квартири Горської–Зарецького — з тими характерними київськими ґратками й видом на парк Шевченка. У моїй уяві Алла й Віктор досі живуть на Терещенківській. Ми приходимо до них у гості, сидимо на балконі втрьох — я, Оленка й пані Горська — п’ємо каву, говоримо про мистецтво, книжки, чоловіків. Весняний Київ цвіте, двері балкону прочинені, у кімнату заходить вітер. Пан Зарецький малює. Наші розмови лягають мазками на полотно. Назва картини — «Розмова».
Це була фантазія — ніжна, трохи наївна. Але за кілька місяців я натрапила на дві картини Віктора Зарецького: «Вітер весни» та ранній портрет Алли Горської. Обидві написані з того самого ракурсу, який я собі вигадала.
Я була вражена. Ніби той діалог — вигаданий, несказаний — усе ж колись відбувся. Або й досі триває.
Ми не можемо достеменно знати, що переживали митці в момент творення. Але їхні роботи, коли «дивляться» на нас, мов портали, дають відчути: справжнє мистецтво не закінчується з завершенням виставки. Воно залишається з нами — у ракурсах, деталях, внутрішніх монологах.
Алла Горська й Віктор Зарецький тримали українське небо. Ми тримаємо його тепер — з вдячністю і з надією, що колись під цим небом постане дім. Їхній дім.
Текст: Олена Семенець