Донька художника Миколи Петлицького впізнала батька на фотографії 1970 року під час виставки «Віктор Зарецький 100» у Києві. Ця мить стала початком особистої розмови про родинну пам’ять, мистецтво шістдесятників і сучасну боротьбу України.
Ця історія почалася з випадкової зустрічі — на акції «Free Azov» у жовтні 2025 року. Саме там Катерина Черненко, мати азовця, познайомилася з Вальдемартом Клюзком, куратором виставки «Віктор Зарецький 100», що на той час тривала в Національному музеї Тараса Шевченка.
Їх познайомила Ганна Курцановська — журналістка, переселенка з Донецька, яка з 2014 року мешкає в Києві, а з 2022-го системно пише про полонених, безвісти зниклих, звільнених, збирає історії полеглих захисників і захисниць на Платформі пам’яті «Меморіал».
Ганна запросила Катерину Черненко на кураторську екскурсію Вальдемарта Клюзка до Національного музею Тараса Шевченка — в межах виставки Віктора Зарецького. Під час екскурсії на одній зі світлин Катерина впізнала свого батька — художника Миколу Петлицького, який працював разом із Віктором Зарецьким та Аллою Горською над оформленням ресторану «Супій» у Гельмязові, влітку 1970 року.
«Я впізнала тата на фотографії. Ніколи її не бачила раніше», — зізналася вражена Катерина.
Наступного разу Катерина прийшла на виставку не сама: до неї приєдналися мама Валентина Петлицька, та старша сестра Оксана Крисько.
Так ми опинилися в колі родини Петлицьких. Саме з цієї розмови почалася історія, яка поєднала Аллу Горську, Віктора Зарецького, мистецтво шістдесятників і сьогодення в одну нерозривну лінію.
Художник під ковпаком системи
Микола Миколайович Петлицький народився 13 травня 1940 року. Художник і музикант-самоук, людина надзвичайної обдарованості й водночас глибоко «незручна» для радянської системи.
Батьки виховували його з переконанням, що людина народжується вільною. Мати вчителювала, малювала у народному стилі, переповідала історію України за прочитаними в молодості працями Винниченка та Грінченка, наголошуючи: «Якщо батьки будуть німі, то діти також будуть німі». Усі її брати були засланні до сталінських таборів, і ці сімейні історії глибоко вплинули на світогляд художника.
Починав на Київському заводі керамічних блоків, працював учителем малювання та співів у селах Бориспільського району, художником-оформлювачем на київських заводах. Доля звела його з Іваном Макаровичем Гончаром, Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою. Ці контакти формували його художнє та інтелектуальне середовище.
У юності Петлицький почав досліджувати українське народне малярство та мистецтво Київської Русі. Відкрився новий рівень мислення — не лише технічний, а й психологічний, філософський. Перше значуще полотно — «Козак Мамай» — стало спробою поєднати традиції з власним художнім баченням і протестом проти обмежень радянської системи.
«Тато грав майже на всьому: сопілка, скрипка, контрабас, піаніно. Міг зробити музичний інструмент зі стебла кабачка чи папірця від цукерки — і це вже була «симфонія». Його запрошували як музиканта до Німеччини, Болгарії, Фінляндії — але не випускали»
«Мій Микола був дуже балакучий, — згадує дружина, Валентина Петлицька. — Такі не подобалися. Щось розкаже, щось запитає».
У брежнєвський період він практично не малював. Працював художником-оформлювачем у кінотеатрах, створював афіші й плакати. Пізніше — надгробки, гравіювання по каменю, портрети зі складною світлотінню, виконані у власній техніці та з інструментами, виготовленими власноруч.
Повернення до живопису стало можливим лише наприкінці 1980-х і з проголошенням Незалежності. Тоді знову з’явилися «Мамаї», сакральні розписи, ікони, багато з яких він дарував.
Літо 1970-го. Гельмязів
Коли Миколу Петлицького запросили долучитися до роботи в Гельмязові, його дружині Валентині було лише двадцять років. Вони щойно побралися.
«Я не знаю, як Миколу запросили до цього замовлення, — згадує вона. — Вони почали роботу влітку. У мене була сесія, увесь липень — екзамени. Микола просто сказав: “Я їду з Аллою і Віктором у село”».
Це була важка фізична праця — цемент, пісок, смальта.
«Я бачила, як вони тяжко працювали. Особливо Алла. Вона була дуже вимоглива. Усі в цементі, в піску. Смальта билася, сколювалася».
Доньки згадують, що вдома зберігалася жменька смальти — «наші улюблені іграшки, наче скарби».
Згодом пані Валентина також приїхала до чоловіка в Гельмязів. Жили всі разом у будинку друга Алли й Віктора — лікаря Василя Яківчика. Дві кімнати, тісно.
«Зарецький і ще один художник з їхнього колективу, Йосип Васильченко, спали на підлозі. Нам із Миколою дали ліжечко під стіною. Алла була в іншій кімнаті з сином Лесем».
Робота була спільною: «Вони нанесли ескіз, Микола допомагав, усе разом розмальовували. А я більше часу проводила з Лесем — сином Алли й Віктора. Ми поснідали — і йшли десь гуляти, а потім уже поверталися на обід».
Алла і Віктор
Про Віктора Зарецького пані Валентина говорить з теплою усмішкою:
«Віктор Іванович був добродушний. Любив компоти варити. Назбирає яблучок, ягід — зварить і каже: “Ідіть пробувати, супер кОмпот”. Я ще помітила, що він збирав квіточки — приносив, роздивлявся, замальовував. Мені тоді було дивно: мужчина, а квіточки так цікавлять».
Алла Горська — інша.
«Жінка з характером. Сильна — і фізично, і в словах, і в діях. Я її трохи боялася».
Є й сцена, яка врізається в пам’ять:
«Раз Віктор Іванович купив якісь тортики. Ми сидимо за столом, Алла поруч з чоловіком. І він їх так на стіл подає — а Алла їх отак, тинь, і через себе перекинула. Я не зрозуміла, що там сталося. Ми всі замовкли. Ну, позбирали та й годі».
Дім, за яким стежили
У Борисполі дім Петлицьких був відкритим — і водночас під наглядом.
«У нас часто бували Левко Лук’яненко, письменники, зокрема Петро Засенко, музиканти, квартет “Явір”. Коли приходили гості, Микола кликaв: “Валю, вари картоплю!”. Все, що було на столі та хто був у нас, КГБ відстежувало. Нас не забували. Серед знайомих були ті, хто доповідав.
На Паску 1970 року Микола запросив Аллу і Віктора до Борисполя. Після цього поїхали до Любарців — у гості до Петра Засенка».
Окремим випробуванням для пані Валентини став епізод в аеропорту «Бориспіль», де вона близько 25 років пропрацювала у службі досмотра.
«Мене знімають з рейсу і кажуть: будуть люди без документів, лише з довідкою — ти маєш їх затримати. Хоч я знала, що не маю на це права. І тут читаю прізвище — Світличні. Я знала про них, але особисто не була знайома. Це були Іван і його сестра Надія. Їх недовго потримали — вони встигли на свій рейс. Я дуже переживала через цей випадок».
Музика, від якої плакали
Пані Валентина згадує концерт у філармонії, на який вона пішла разом з Аллою Горською.
«Концерт був дуже гарний. Виступав Василь Литвин. Спочатку, звісно, треба було про Леніна заспівати. А потім заграв оркестр народних інструментів… Ми всі стояли. Я дивлюся — Алла стоїть, і в неї сльози по щоках течуть. Мені теж було до серця слухати нашу музику. Але Алла отак сильно переживала — за музику, за літературу, за наше тодішнє життя».
Після Алли
Після вбивства Алли Горської її оточення опинилося під тиском.
«Тато мав період, коли зовсім не малював, — кажуть доньки. — У брежнєвські роки — взагалі ні».
Повернення до мистецтва стало можливим наприкінці 1980-х і з Незалежністю. Тоді ж у домі з’явилися українські газети, активісти, національна символіка.
Діти пам’ятають, як у школі їх утискали за батькову позицію: вчителі демонстративно занижували оцінки, а маленький значок з тризубом на піонерському фартушку ставав приводом для паніки.
Сибір — тоді і тепер
Рідні дядьки художника були заслані під час колективізації. Вони пройшли табори Сибіру і повернулися в Україну вже літніми людьми, у 1956 році. Микола пригадував їхні розповіді про суворі умови утримування, жорстокі випробування та «щеплення» для тих, хто не витримував нелюдської праці.
І ця історія не залишилася в ХХ столітті.
Син Катерини Черненко, онук Миколи Петлицького — Іван Черненко («Хаба») — став оборонцем Маріуполя. Він провів 86 днів у героїчній обороні міста, потрапив у полон наприкінці травня 2022 року. Пройшов численні тюрми, зокрема в Омську, пережив суворі умови «сибірських» камер. Йому винесли вирок у Ростові-на-Дону — 18 років суворого режиму. Одинадцять в’язниць дорогою до обміну 4 липня 2025 року.
Історія знову замкнула коло.
Пам’ять, яка знаходить своїх
Фотографія з Гельмязова на виставці Віктора Зарецького, на якій Катерина впізнала батька, стала не лише свідченням минулого, а й доказом історичної тяглості.
Історія Алли Горської та Віктора Зарецького не залишається в музейних архівах. Це життя, яке продовжується в родинах, у свідомих виборах, у війні за Україну — і в пам’яті, що знаходить своїх.
Авторка: Олена Семенець
Фотоархів родини Петлицьких
Другий ряд: Василь Яківчик (? ), Микола Петлицький.
