Листопад 1977 року. Я гостював у Матвія Коган-Шаца, і розмова зайшла про майбутнє. Я серйозно замислювався над вступом до КДХІ. Пан Матвій без вагань набрав телефонний номер, і вже наступного дня Слава Наумівна Лівшиць повела мене до майстерні на Філатова, на четвертий поверх. Там, серед запаху фарби й олій, розкиданих етюдів і книг, я вперше зустрів Віктора Зарецького.
У майстерні панувала особлива атмосфера. Тут навчали не лише техніки, а й уміння бачити. Одразу вислухали настанови Майї Григор’євої, яка колись викладала у нас у художній школі. Разом із однокласниками з РХСШ ми спочатку вивчали побудову гіпсових зліпків античних героїв. З тих занять у мене збереглися лише три малюнки — але навіть на кожному є кілька штрихів, залишених рукою Зарецького.
Поступово ми перейшли до натури: олівець, папір, концентрація. Далі — вихідні ранки, коли ми писали оголені торси в живописі. Віктор Іванович завжди був поруч: уважний, вимогливий, точний. Він навчав нас будувати форму, вивіряти пропорції, пояснював, як голова вписується в загальну композицію фігури. У ті роки екзамени були справжнім випробуванням: три тижні напруженої праці, дев’ять іспитів, а ще враховували середній бал атестата.
Ми працювали щодня з 18:00 і до пізньої ночі. Я залишався в майстерні Зарецького аж до літа 1979-го. Уроки, які ми отримували, стосувалися не лише техніки, а й самої суті мистецтва. Зарецький не просто викладав — він занурював нас у світ, де кожна лінія мала значення.
Віктор Іванович був не тільки майстром рисунку, а й блискучим оповідачем. Ми приходили до нього змучені після навчання, хтось — навіть після роботи. Але варто було йому заговорити — і втому знімало, як рукою. Він виправляв наші малюнки і водночас розповідав історії про великих митців, про свої пригоди, іноді додаючи дотепний жарт. Його голос звучав на тлі скрипу олівців, і ці вечори здавалися майже чарівними. Часу не існувало — лише мистецтво.
Тоді ж у нас зародилася традиція: у перервах заварювали чай, повільно пили його, обговорювали мистецтво, сперечалися, жартували. Від Зарецького ця звичка передалася й нам, стала майже ритуалом.
Одного разу він запросив нас до себе додому, неподалік площі Тараса Шевченка. Там, у його бібліотеці, заставленій книгами з мистецтва, я познайомився з його сином Олесем — високим, статним, із неймовірною харизмою. Ми роздивлялися полиці з альбомами, слухали розповіді про живопис, про художників, про долі. Зарецький щиро ділився своїми знаннями, наче роздавав ключі від таємниць мистецтва.
Попри власну шалену зайнятість, він приходив до нас майже щодня. Ми відчували: він віддає не лише свій час, а й душу. Колись на перших курсах КДХІ він сам навчався живопису у мого дідуся, професора Іллі Штільмана. І часто згадував його поради: про тон, про колорит, про головне в живописі.
Коли навесні 1979 року наші заняття добігали кінця, стався вечір, який я не забуду ніколи. Віктор Іванович запропонував мені не поспішати, не сідати на тролейбус.
— Пройдемося?
Ми йшли травневими вулицями, і він говорив. Говорив про свої студентські роки, про інститут, про вибір. Він дав мені кілька простих, але цінних порад: залишатися вірним мистецтву, не відволікатися на політику, не втрачати головного. Він бачив, що я цікавлюся всім навколо, що я — відмінник, що переді мною безліч доріг. Але його слова прозвучали, як орієнтир.
Потім був вступ. Потім ми знову зустрілися в майстерні на Перспективній, під керівництвом Майї. А згодом, уже коли я сам став старшим, мене просили познайомити молодших із Зарецьким, привести їх у ту саму майстерню на Філатова.
І щоразу, переступаючи поріг, я відчував, як усе повертається, ніби в машині часу: запах фарб, розповіді, світло, що падає крізь вікна. І магія мистецтва, яку так щедро передавав нам Віктор Зарецький.