14 травня 2026 року Олена Зарецька — очільниця Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького — відвідала Івано-Франківськ із лекцією про сучасні практики роботи зі спадщиною та діяльність Фонду. Однією з головних точок цієї поїздки став Франківський драмтеатр — простір, у якому й досі живе слід великої, складної та до кінця не розказаної історії роботи Віктора Зарецького над монументально-декоративним оздобленням театру.
У 1970-х роках художник долучився до створення монументально-декоративного образу театру разом з архітектором Степаном Сліпцем. Цьому періоду Сліпець присвятив значний фрагмент своїх спогадів у книзі «Художник Віктор Зарецький. Пошуки коріння: листи, нариси, спогади, статті». У цих текстах постає ціла епоха — карпатські подорожі й захоплення гуцульським мистецтвом, пошуки нової художньої мови, тиск радянської системи, суперечки довкола авторства та глибока повага до таланту Віктора Зарецького.
«Ми губилися від розмаїття тем і ідей»
За спогадами Степана Сліпця, робота над театром від самого початку мислилася як створення цілісного мистецького простору, де архітектура, монументальне мистецтво й народна традиція мали поєднатися в єдиному образі. Команда багато їздила Гуцульщиною — у Косів, Криворівню, Коломию — вивчаючи народну архітектуру, кераміку, різьблення, ткацтво та орнаментику.
У спогадах Сліпця постійно звучить тема Карпат — музеїв, ярмарків, майстерень народних майстрів, різьблених церков, килимів, гутного скла, народного одягу й декоративного мистецтва. Поїздки Гуцульщиною суттєво вплинули на художню концепцію театру та образну мову його монументально-декоративного оздоблення.
Архітектор згадував, що вони з Віктором Зарецьким буквально «губилися від розмаїття тем і ідей», прагнучи, аби в театрі були присутні історія, народний театр, обрядовість і фольклорні мотиви. Над багатьма ескізами працювали в Києві, а згодом великі підрамники з композиціями вирушали потягом до Івано-Франківська.
Гуцульщина як джерело пошуків
Однією з центральних робіт став рельєф «Троїсті музики» на фасаді театру. Сьогодні він є одним із найвпізнаваніших образів будівлі. Під час візиту до Івано-Франківська Олена Зарецька спеціально фотографувала панно, відзначаючи його масштаб і те, наскільки інакше воно сприймається наживо, ніж на світлинах.
В інтер’єрах театру головною тематичною композицією стала двоповерхова стіна, що відокремлювала велике квадратне фоє від буфетів. За спогадами Степана Сліпця, автори розраховували на ефект раптового відкриття простору, коли глядач, піднявшись широкими сходами з вестибюля на другий поверх, бачив перед собою святкову золотисто-коричневу керамічну стіну, поділену на численні прямокутники, кожен із власною темою — подібно до традицій гуцульських майстрів, які розписували кахлі печей і грубок.
Простір фоє доповнювали кесонна стеля з орнаментальними вставками та великі люстри, що звисали зі стелі відповідно до масштабу приміщення. Кулуари оздобили різьбленими дерев’яними балками, художніми світильниками з мідними абажурами, гуцульськими килимами та тканими веретами. Степан Сліпець згадував, що ідею такого активного використання килимів у театральному інтер’єрі Віктор Зарецький привіз із театру литовського міста Паневежис, який справив на нього велике враження.
Робота над театром охоплювала навіть найдрібніші деталі. За спогадами Сліпця, об’єм сценічної коробки — «вінець театру» — автори пропонували облицювати орнаментальною горизонтальною композицією з латуні та міді, що нагадувала гуцульську крисаню. Архітектор згадував, що в проєкті було продумано все — «до дрібниць, до ручок на вхідних дверях».
Нереалізований задум Зарецького
За спогадами архітектора Степана Сліпця, найскладнішою частиною роботи стало оформлення головного фасаду театру — того, що виходить на центральну вулицю Івано-Франківська й мав стати головним художнім акцентом будівлі. Для цієї стіни театру Віктор Зарецький розробив масштабний ескіз панно. У композиції поєднувалися персонажі середньовічного українського вертепу, білобоги й чорнобоги української міфології, а також сучасний театр у вигляді групи акторів, серед яких — Марія Заньковецька. Над усім цим височів «великий стрілоподібний птах, що летить до сонця, як фатум, як доля України». Композицію планували виконати з природного каміння з невеликими вставками металу та смальти.
«В мистецтві треба говорити на весь голос. Сказане пошепки не вражає», — згадував слова Віктора Зарецького Степан Сліпець. Саме таким — масштабним, сміливим і емоційно насиченим — був його задум для Франківського драмтеатру.
Однак цей проєкт фасадного панно не затвердили. Як пише Сліпець, авторам не вдалося переконати художню раду в цінності композиції, хоча в її основі були «дуже вартісні ідеї». Після цього вони звернулися до іншого рішення — теми «Троїстих музик», яка згодом була реалізована в оформленні театру. Окремі образи першого задуму збереглися й у втіленій композиції — зокрема мотиви птаха, сонця та театральної символіки.
Під час розгляду проєкту панно викликало щире захоплення серед колег. Архітектор Володимир Лукомський, побачивши ескіз, сказав: «Так гарно, що аж за душу щипає».
В архіві Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького зберігається заява Віктора Зарецького, у якій через різке погіршення здоров’я він повідомляє про неможливість продовжувати роботу над оформленням музично-драматичного театру та передає свої ескізи для подальшої реалізації іншим виконавцям. Серед них — проєкти фасадних композицій, керамічних панно, інтер’єрів і галерей.
«Головне, що ми зробили добру справу»
Окремий драматичний сюжет цієї історії — питання авторства. Наприкінці спогадів Степан Сліпець згадує, що після завершення багаторічної роботи над театром з’явилося чимало претендентів на авторство й державні нагороди.
У березні 1982 року колектив проєкту нагородили Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка «за використання мотивів народної творчості при створенні приміщення музично-драматичного театру імені І. Я. Франка в м. Івано-Франківську». Її отримали архітектор Дмитро Сосновий, скульптор Василь Вільшук, художник Володимир Шевчук, столяр-червонодеревник Антон Овчар, різьбяр Василь Лукашко та інженер-конструктор Леонід Сандлер.
Архівні документи засвідчують, що саме Віктор Зарецький був офіційно представлений як художник проєкту на засіданні архітектурно-художньої ради Івано-Франківського облвиконкому 15 липня 1976 року. Втім, його ім’я серед лауреатів Шевченківської премії відсутнє.
У спогадах Сліпець наводить слова чиновника:
«Ваше діло було зробити проєкт, а кого висувати на державну премію — це наше діло».
На це Віктор Зарецький відповів:
«Головне, що ми зробили добру справу. Людям вона подобається, я цим і щасливий».
Сьогодні ці слова звучать як підсумок його творчої біографії — митця, для якого важливішими за офіційне визнання залишалися сама праця, художня ідея та її вплив на людей.
Повернення до театру через десятиліття
Для Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького нинішня поїздка до Івано-Франківська стала важливим етапом дослідження спадщини художника та поверненням до одного з найбільших проєктів у творчій біографії Віктора Зарецького. Багато аспектів його участі в оформленні театру досі потребують додаткового вивчення: ступінь реалізації окремих ескізів, роль інших виконавців, доля нереалізованих задумів, архівні матеріали та свідчення сучасників.
Під час відвідин театру Олена Зарецька змогла побачити не лише фасад і фоє, а й сучасні підземні сцени та технічні простори театру — ще одне нагадування про те, як будівля продовжує жити, змінюватися й залишатися важливою частиною культурного простору міста.
Сьогодні Франківський драмтеатр залишається одним із найяскравіших прикладів синтезу архітектури, монументального мистецтва та народної традиції в українській культурі другої половини ХХ століття. І водночас — місцем, де й досі можна відчути присутність великого задуму Віктора Зарецького.
Матеріал підготувала Олена Семенець