“На щастя народжена, яснолиця,
Із серцем орлиці…”
(Г.Ігнатенко)
Алла народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Її мати, Олена Давидівна, з заможного селянського роду Безсмертних, втративши під час війни 1918 року першого чоловіка, у 1919-му вийшла заміж за Олександра Валентиновича Горського, маючи від першого шлюбу сина Арсена. Олександр Горський, на той час учасник першої Світової війни, колишній червоноармієць, захопився театром, працював помічником режисера у Вінниці і Житомирі, був співзасновником українського театру “Махудрам” (Майстерня художньої драми), а з 1922 року переїхав до Ялти, де спробував свої сили в акторському колективі ялтинського українського театру. Активна профспілкова і комсомольська діяльність, вступ до ВКП(б) відкрили йому шлях до блискучої кар’єри. У 1931 році він стає директором Ялтинської кінофабрики, а вже наступного року йде на підвищення – разом з родиною переїздить до Москви на посаду начальника виробництва тресту “Востокфильм”, уникнувши жахіть Голодомору 1932-33 років в Україні.
Яким він був, голова родини Горських? Безумовний лідер і на роботі, і в родині, вольовий і розумний. Сміливий – маючи бойове поранення часів Першої світової війни, з осені 1939 по весну 1940-го року був на радянсько-фінській, – але, вочевидь, вмів обходити гострі кути на ідеологічному грунті, щасливо переживши роки сталінських репресій. Ніколи не прагнув жити в Москві. Щойно переїхавши до столиці, перевівся на посаду директора з виробництва ленінградської кіностудії, забравши родину до Ленінграду, де їх і застала війна.
З початком Ленінградської блокади Олена Давидівна і одинадцятирічна Алла лишилися самі: Олександр Валентинович після фінської війни був скерований до Монголії керівником групи на зйомки фільму «Його звуть Сухе-Батор», а син Арсен вступив до народного ополчення і невдовзі загинув на Ленінградському фронті. Олена Давидівна ніколи власної кар’єри не робила, працювала художником костюмів на кіностудії, тож навряд чи мала права на номенклатурні привілеї. Як їм велося дві блокадні зими на пайки службовця і зовсім мізерний утриманський? Евакуюватися до Алма-Ати, де їх вже чекав батько, Аллі з мамою вдалося лише влітку 1943 року. “У бабусі Олени так і залишився блокадний жах у думках про їжу. Бабуся Зарецька розповідала, що у свахи починалась паніка: “У нас нема чого їсти”. Вона раптом приносила торти, печиво, крупи, які були ні до чого в господарстві…” – згадував Олексій Зарецький. (1)
В Алма-Атинській середній школі Алла провчилася лише пів учбового року – вже наприкінці 1943-го родина переїхала до Києва. Якою була Алла-підліток? За короткий час перебування в евакуації вона встигла завести друзів і запам’яталася одноліткам своїм розумом, ерудицією і навіть більше – деякою винятковістю поведінки. У травні 1945 року колишня однокласниця Алли Лейла Ауезова написала їй у листі: “Я завжди високо цінувала твій розум, твою винятковість та інші хороші риси твого складного характеру. Але… найкраще – це простота, а її в тобі немає.” (2) Отже, Аллина відмінність, вирізненність з-поміж оточення – це риси характеру, які формувалися з дитинства.
Джерела:
- Червона тінь калини. Алла Горська. Листи, спогади, статті. – Київ, “Спалах” ЛТД, 1996, 239 с., с. 123
- Життєпис мовою листів. Алла Горська. Донецьк, 2009, 203 с., с. 5
